Михайло Онуфрак
10 січня 1890 року в селі Білина Велика в сім’ї Василя сина Онуфрія Онуфрака і Антоніни Брусковської( походила зі Львова) та Софії дочки Івана Зайця та Марії Дорожовець- господарів з Білини, народився син Михайло. В зв’язку з тим, що тато Михайла працював ад’юнтом повітового суду в Луці, на початку 90-х XIX століття вони переїздять на постійне проживання до Луки. Сім’я купила поле на Парцеляції і побудували хату біля школи. В ті часи це не була крайня хата, як тепер, тому що село починалося десь за пів кілометра від сучасного початку.(Старше покоління пам’ятає ще розвалини хати Рублів і сад). Дитинство Михайло провів у Луці, також тут навчався в школі, а потім поступив на навчання до єдиної у Львові державної гімназії “з руською мовою викладання” , яка містилася у тісних приміщеннях Народного Дому на вул. Театральній, 22. Після її закінчення поступив на право у Львівський університет. Також вивчав право у Ягеллонському університеті в Кракові та у Віденському університеті. Вибрав право тому, що його батько Василь і стрийко Іван навчалися на тій спеціальності, Іван Онуфрак займав високу посаду в жандармерії у Львові, а перед виходом на пенсію керував жандармським відділом , що знаходився у Волощі.
Після початку світової війни 1914 року Михайло Онуфрак вступає в Легіон Українських січових стрільців – перше українське військове формування у складі австро-угорської армії в званні хорунжий і був приписаний до Львівської станиці УСС разом з іншими вихованцями Стрілецького куреня „Сокола – Батька” – в майбутньому старшинами УСС: О.Черник, І.Іванець, О.Перфецький, А.Зелений, В.Сроковський, І.Коссак, І.Цьокан, О.Вахнянин; члениами „Січових стрільців І”: Г.Коссак, К.Гутковський, Л.Лепкий, М.Турок, Т.Янів та „Січових стрільців ІІ”: С.Безпалко, І.Калиняк, Е.Коник, М.Сух, І.Устиянович, М.Онуфрак, С.Фенюк, П.Кучерський, Д.Яцушко, М.Пачовский, Є.Банах, І.Гірняк, Я.Рудницький, М.Никорак, Т.Ковалик, І.Тучапський, Г.Дмитерко, П.Михайлишин.
Ще за студентських років полюбив театр і активно брав участь спочатку в любительських студентських виставах, а потім після початку війни коли саме Легіонові Українських січових стрільців, сформованому у вересні 1914 р. у складі австро-угорської армії, належить чи не основна заслуга у функціонуванні українського театру товариства “Руська бесіда” , яке згодом перейменували на “Українська бесіда”, під час війни. Командування УСС усвідомлювало всю важливість театру як живої національної пропаганди для українців Галичини, українців – вояків австро-угорської армії та січових стрільців. Не маючи можливості надати театрові статусу військового, воно використовувало всі доступні засоби, щоб сприяти його роботі, зокрема, задовольняючи прохання керівників театру надати відпустки січовим стрільцям для участі у виставах. Тому в спогадах сучасників театр товариства “Українська бесіда” у період Першої світової війни отримав назву “Стрілецького театру”, бо його основний чоловічий склад становили актори в стрілецьких одностроях.
Зі спогадів Йосипа Гіняка, українського актора і режисера , очолював Український театр в Америці, Театр слова:
“Встановити докладно час, у якому на сцені Львівського театру “Української Бесіди” появились Українські Січові Стрільці, трудно. З’явились вони десь наприкінці 1915 чи на початку 1916 року. Були це молоді хлопці, такі, що любили театр, були обдаровані добрими голосами, а дехто з них мав і акторський хист. Першими, так би мовити, піонерами того театру були Олесь Новіна-Розлуцький, Йосип Гірняк, Володимир Демчишин і Михайло Онуфрак. Усі вони були безсумнівними мистецькими талантами.
Крім тих повновартних театралів, виступав цілий ряд молодих, мало обізнаних зі сценою, але її ентузіастів і адептів з лав Українських Січових Стрільців. Постараємося принагідно назвати всіх тих, що їх імена збереглися ще в пам’яті. Ось вони: Лесь Гринішак – обдарований гарним теноровим голосом, співав деякі сольні партії, грав невеличкі ролі; “Фуньо” Волинець (так його приятелі називали, походив з Перемишля) – колишній провідник стрілецького так званого “Щербор-клюбу” в часі карпатських боїв, тенор-соліст, співав сольні партії в народних оперетах; Євген Банах – тенор-соліст, співав сольні партії і грав дрругорядні ролі; Луць Лісевич – балетмайстер стрілецького театру і виконавець характеристичних ролей та здібний перукар і гример; Славко Гриневич – хоровий бас, виконавець малих, характеристичних ролей; Степан Волинець – уродженець Львова, автор цих рядків, хористтенор, член стрілецького балету, в тому часі виконавець невеличких характеристичних ролей; Юрко Танчаковський – виступав у гуртах і виконував другорядні ролі; хорунжий Михайло Онуфрак наполегливою працею над собою вибився на доброго актора, грав головні драматичні ролі, мав великий репертуар; поручник Гр. Ничка мав гарний баритоновий голос, виконував деякі сольні партії в операх і виконував різні драматичні ролі; Осип ГІрибильський виступав у масових сценах і грав невеличкі ролі; хорунжий Тадей Слобода – виконавець різних другорядних ролей; Н. Мельник, “смішака”, як його приятелі називали за те, що він умів розповідати різні анекдоти й придибашки, хорист і виконавець різнопланових ролей” .
В тих споминах Йосип Гірняк згадує про свою першу роль у виставі “Циганка Аза”, де мав тільки одну репліку, а Михайло Онуфрак виконував головну чоловічу роль , і мало не зірвав виставу. Тоді був висварений Онуфраком і дістав прізвисько “Туман вісімнадцятий”. Гірняка виручив Степан Хомик, січовий стрілець і король суфлерів, вилізаючи з будки, категоричним тоном заявив:
– Юзьку, марш до буфету і принеси дві бомби пива! Це тільки від тебе я так мало беру за врятування такої ситуації, бо з тебе такий актор буде, як з рака жеребець!
У травні 1916 р. директором театру стає Альфред Будзиновський. Він, як і попередник, змушений був звертатися з клопотаннями до Командування Легіону УСС і вищого австро-угорського командування про надання довготривалих службових відпусток окремим січовим стрільцям, щоб вони могли виступати на сцені українського театру. Однією з найпопулярніших постатей театральної стрілецької богеми був підхорунжий І полку УСС Лесь Новіна-Розлуцький. Він з перших кроків на сцені театру товариства “Українська бесіда” зарекомендував себе як цікавий актор і грамотний режисер, що багато уваги приділяв перекладам і новим українським п’єсам. Хорунжий УСС Михайло Онуфрак грав головні ролі в драматичному репертуарі та займався режисурою побутових п’єс.
З кінця 1917 до середини 1918 років театр товариства “Українська бесіда” гастролює різними містами: Перемишль – 4 вистави, Стрий – 3, Дрогобич – 10, Борислав – 2, Станиславів – 2, Калуш – 4, Коломия – 3, Чернівці – 1 . Дорогою трупа заїжджала в села, граючи по стодолах на імпровізованих сценах. На цей час такі гастрольні виїзди львівського театру були чи не єдиною радістю й підтримкою національного духу та свідомості змордованого війною галицького селянина.
Зокрема, у лютому 1918 р. за ініціативи А.Будзиновського відроджується у Львові Український Ювілейний Театр, під дахом якого об’єднюються найкращі сили львівських аматорських колективів. Керівництво УЮТ поділилось між А.Будзиновським, М. Малецьким та М. Онуфраком. При театрі діяла драматична школа.
Після відступу зі Львова в Станиславові було організовано другий театр – “Український Чернівецький театр”. Цей театр спочатку діяв у Чернівцях, а потім з успіхом об’їхав усю Буковину. Захоплення румунськими військами в листопаді 1918 р. Буковини поставило театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила вистави українською мовою. Акторам театру дали дозвіл виїхати до Галичини за умови, що вони більше не повернуться на Буковину. Таким чином, “Український Чернівецький театр” опинився в тодішній столиці ЗУНР Станиславові, де працював із січня до травня 1919 року під дирекцією Михайла Онуфрака. У цьому театрі були артисти Л.Новіна-Розлуцький, Ф.Лопатинська, К.Пилипенко, О.Польовий та інші.
Внаслідок договору між Центральною Радою і урядом Німеччини про військову підтримку УСС у складі австрійської армії під командуванням Вільгельма Габсбурга(Василя Вишиваного) перейшли Збруч на Правобережну Україну
Січовики, які виступали у виставах брали участь і у бойових діях. Під час одного бою хорунжий Михайло Онуфрак отримав пораненння і був визнаний напівінвалідом, продововжував війскову діяльність в прогандиському курені. Багато з початківців акторів-стрільців уже цілеспрямовано продовжило професійну сценічну діяльність під час визвольної війни 1918–1920 рр. у Східній Україні. Зокрема, Л. Новіна-Розлуцький як самостійний керівник і режисер організував у Могилеві-Подільському філію Державного народного театру УНР, до складу якої також входили В. Демчишин і М. Онуфрак.
В Могилів-Подільському Михайло Онуфрак захворів тифом.
Як згадував мій дідо Дмитро Весоловський, що йому переказали з Самбора, що на залізничній станції є тяжко хворий офіцер, який попросив, щоб його забрали до Луки. Коли дідо приїхав в Самбір, то ледве впізнав свого швагра, брата дружини Петрунелії- Михася, як його називали в родині. Опікувався хворими військовий капелан Капустянський(парох Мельниці на Тернопільщині), який розповів дідові про те, як дав шлюб Михайлу і артистці театру Ользі Войновській в Камʼянець-Подільському 20 липня 1919 року. Вона писала листи до Луки з Німеччини до сестри Михайла. Останній лист прийшов в сорокових роках “за німців”, але на той час Петрунелія вже померла.
Михайло Онуфрак помер від ран і тифу в 17.08.1920 році. Похоронений в Луці.