Стефан Ґрабінський
В морозяну суботу 26 лютого 1887 року в Кам’янці Струмиловій (тепер Кам’янка Бузька) прийшов на світ Стефан Ґрабінський старший син Діонізія Ґрабінського і його дружини Євгенії з роду Чупків. Це була українська родина, стрийко Стефана був греко-католицьким священником. Невдовзі сім’я переїхала жити в село Лука на Самбірщині, де Діонізій Ґрабінський, працював головою повітового суду.
(Думаю, що старше покоління знає, що Лука колись була невеликим містечком і тут функціонували всі органи влади австро-угорської імперії. Також був повітовий суд, потім в тій хаті жив Йосиф Бойко , недалеко від колгоспної тракторної бригади. Була і тюрма(арешт), за совітів служила колгоспною коморою, де зберігали збіжжя. Може і тепер ще стоїть. При нагоді нагадаю, що на городі яким користується тепер сім’я Пашкевичів і ще трохи далі була торговиця, як тепер кажуть- ринок. Були склепи з всякою всяченою, корчма, аптека, аж три читальні – шляхотська, рустикальна і жидівська. Була і є церква, яка в той час вже стояла збудована на грунті Луцького-Вадяка. Була також і жидівська синагога, яка знаходилася по сусідству з теперішньою хатою Михайла Чолівського. А пошта була там, де був город Антоськи Стебельської. Також була школа і навіть певний час проіснувала перша в Галичині сільська гімназія.
Аж сплакнув, коли про все це читаю і пригадую розповіді старих людей.)
Повернемося до Грабінського. Практично він провів все своє дитинство, до 12 років, в нашому селі. Ходив до школи в Луці, потім почав навчання в Самбірській гімназії. А товаришкою йому в ці дитячі роки була моя бабуня Петруня – мама мого тата Михайла, яка народилася в Білині в сім’ї Василя сина Онуфрія Онуфрака і Антоніни Брусковської( походила зі Львова) та Софії дочки Івана Зайця та Марії Дорожовець- господарів з Білини. Мій прадід Василь працював в помічником Деонізія з суді і на Парцеляції коло школи купив грунт, збудував хату і переїхав до Луки , щоб ближче було до праці. Мама Стефана, Євгенія, була вчителькою гри на фортепіано, тому моя бабуня навчилася від неї музики.
У 1899 році, після передчасної смерті хворого на туберкульоз батька Діонісія Ґрабінського, греко-католика, який помер 1 лютого і похоронений 3 лютого в Луці, чин похорону здійснювали парох Луки о. Децко і парох Дорожева о. Іван Маляркевич, Стефан разом з матір’ю, бабусею і трьома молодшими сестрами переїхав до Львова, міста, яке залишило найтриваліший слід у його житті. Родина поселилася на вулиці Оссолінських, 10 (тепер – Стефаника), і Стефан продовжив навчання в V гімназії, відомій як “бернардинська”. Під час перших років у Львові дав про себе знати успадкований від батька туберкульоз – хвороба вразила спочатку кістку правої руки, але відступила після вдалої операції. Майбутній письменник отримав атестат зрілості в 1905 році і розпочав навчання на філософському факультеті Львівського університету; вивчав польську і класичну філології. Відвідував також лекції знаменитого психолога і філософа Казімежа Твардовського.
На початку університетського навчання Ґрабінський продовжував проживати на вулиці Оссолінських, 10, пізніше переїхав на вулицю Длугоша (спочатку 8, тоді 3) (тепер – Кирила і Мефодія) і нарешті зайняв кімнату в кам’яниці на вулиці Пястів, 18 (сучасна Лобачевського). У 1909 році майбутній автор “Демона руху”власним коштом видав свою дебютну збірку новел “З винятків. У сутінках віри” , яка була підписана псевдонімом Стефан Жальний і не викликала майже жодної реакції з боку рецензентів, хоча видатний літературний критик Кароль Іжиковський оцінив належним чином “Божевільну садибу” – перший текст Ґрабінського, який з’явився друком. У 1910 році письменник закінчив навчання і розпочав роботу гімназійного вчителя. До 1917 року навчав польської і латинської мов у філії цісарсько-королівської IV гімназії на вулиці Хотинській, працюючи також періодично в гімназії Франца Йосифа на вулиці Баторія (тепер – Княза Романа), у зразковій VI гімназії на Личакові і в приватних жіночих школах: на вулиці Сакраменток, 16 (Туган-Барановського) і Мохнацького, 28 (Драгоманова).
У 1912 році Ґрабінський одружився з вчителькою музики Казимирою Корвін-Ґонсьоровською , з якою в нього було дві дочки. У тому ж році разом з родиною переїхав до Перемишля, де отримав посаду вчителя польської мови, історії і латини в І гімназії імені Юліуша Словацького. Проводив також багато часу на вокзалі Перемишля, вбираючи гарячкову ауру залізничного життя. Свої спостереження використав пізніше у збірці новел про потяги-упирі і шалених подорожніх – у “Демоні руху”. У Перемишлі Ґрабінський написав також свою першу театральну п’єсу – “Темні сили” , прем’єра якої відбулася в 1920 році у варшавському Малому театрі. П’єсу Ґрабінського було показано також у Міському театрі імені Словацького в Кракові, у 1921 році вона з’явилася і на сцені Міського театру у Львові. Письменника не знеохотили ані незначний успіх спектаклю, ані критичні рецензії – він продовжував співпрацю з директором краківського театру Теофілем Тшцінським, результатом якої стала прем’єра наступної п’єси, драматичної трилогії “Задушки” (1921), теж погано сприйнятої глядачами і критиками. Ґрабінський твердив, що його сценічні твори є амбітною спробою створити фантастичну драму . Наприкінці 1920-х років намагався ще поставити в Кракові п’єсу “Привиди” , пізніше перейменовану в “Манівець”. Прем’єра однак ніколи не відбулася. В останні роки І світової війни померли від туберкульозу дві молодші сестри письменника. На його психічний стан вплинула особливо смерть заледве 26-річної Марії Чайковської з роду Ґрабінських , поетки-початківиці, вірші якої долучив до книжкового видання драми “Темні сили”.
У 1921 році, розлучившись з дружиною, Ґрабінський повернувся до Львова і поселився з матір’ю на вулиці Мурарській, 22 (сучасна Єфремова). Почав навчати польської мови в Чоловічій вчительській семінарії на вулиці Набєляка, 67 (тепер – Котляревського) і в VI гімназії на Личакові. Видавав наступні томи оповідань, написав також свій перший роман – “Саламандру” , що розчарував критиків, які вище оцінювали короткі форми автора “Демона руху”. У 1926 році перенесли на екран новелу Ґрабінського “Коханка Шамоти” . У тому ж році Ґрабінський виїхав зі своєю матір’ю до гуцульського села Любіжня, розташованого в Карпатах недалеко від Делятина. У наступні роки відвідав також польське узбережжя (Ґдиню) і виїжджав за кордон (до Італії та Румунії). Усі ці подорожі знайшли свій відбиток у його творчості.
У 1929 році у Ґрабінського сталися дві легеневі кровотечі. Так нагадав про себе приспаний у його тілі туберкульоз. Письменник вирішив переїхати з матір’ю до Брюхович, місцевості під Львовом, відомої сосновими лісами і сприятливим кліматом. У Брюховичах жив на вулиці Ясній, 4, потім 7 і у віллі “Підлісся”. Вимушена пенсія і невелике зацікавлення творами письменника ускладнили його фінансову ситуацію. На щастя, 1931 року автор “Демона руху”отримав літературну нагороду міста Львова, що нагадало його прізвище літературному середовищу міжвоєнної Польщі і дозволило йому залатати домашній бюджет. Однак гроші швидко розійшлися, а хвороба невблаганно прогресувала. Під час заходів щодо публікації свого останнього роману “Острів Ітонґо”.
Ґрабінський був змушений періодично повертатися до міста, адже житло в Брюховичах було дуже дороге. У Львові письменник жив на Кульпарківській дорозі 3а, а згодом на Жеромського 15а, помешкання 3 (сучасна Зерова). Це власне тут, в убогій винайнятій кімнатці, Стефан Ґрабінський помер передчасно від туберкульозу 12 листопада 1936 року. Був похований кілька днів потому на львівському Янівському кладовищі. Перед похороном тіло письменника виставили в крипті невеликого костелу Реформатів на вулиці Янівській.
Стефан Ґрабінський писав польською мовою, хоча походив з української родини. Життя його було коротке і повне смутку. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого були наче виссані всі барви, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу: сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Звичайно, цей факт наклав свій відбиток на все, що він написав, — моторошні твори письменника впливають на читача передусім своїм настроєм, недарма його називали «польським По» та «польським Лавкрафтом». В одному з оповідань описується дорога до колії, складається враження,що Грабінський описав дорогу між Лукою і Дорожевом.
Творчість Стефана Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Будучи представником глибокої провінції, він створив особливий вид фантастики — «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів із-поза Галичини». Однак на початку ХХІ сторіччя читачі знову зацікавилися творами С. Грабінського.
PS. Мій прадід Василь разом з Теодозієм Грабінським захорував на туберкульоз і майже одночасно помер. Моя бабуня Петрунелія лише на три роки пережила свого дитячого товариша.