Богдан Котик
Народився в Луці 6 листопада 1936 року в сім’ї Дмитра Котика і Марії Коца, дочки Петра Коца і Анни Савчин з Татар. Хрещений в церкві святого Миколая в Луці, хто був хресними батьками в метричній книзі не вказано. Анна мала в Луці сестру по татові – Марію, яка була заміжня за Василя Весоловського (мого прадіда по мамі). В сім’ї Коца окрім дочки Марії були сини Іван та Євстахій.
Батько Богдана – Дмитро походив з Лужка і працював в Бориславі. Батьки познайомилися за досить незвичних обставин. В Луці було організоване свято в честь полеглих Українських Січових Стрільців. Польська влада заборонила це святкування, але до Луки з усіх околиць зібралося багато людей і процесія з церкви пішла до символічної могили. Польські жандарми спочатку тільки спостерігали, але коли на хрест завішали терновий вінець, символ мучеництва, почали розганяти і бити людей. В цей час надійшов тато Богдана і втягнувся в бійку з жандармами. Вони того не сподівалися, бо був він одягнений по панськи ще й з портфелем і досить масивною палицею. Тому, що він по статурі був чоловіком великим, важив понад 100 кг, кожен його удар закінчувався розбитим носом жандарма. При таких обставинах його побачила Марія й видно закохалася з першого погляду в цього героя.
Чому я згадую це? Хочу показати , що Богдан від малих років виховувався в національно свідомій родині і перейнявся духом українства ще з дитинства. Тому його життєвий шлях був внутрішньо важкий для нього, бо важко було поєднати те, що було зовнішнє для чужих і те, ким він був направду.
Коли Богдану було чотири роки померла його мати. Він залишився на вихованні в маминих батьків і у свого вуйка Євстахія. Всього в тій сім’ї жило восьмеро людей-баба з дідом, Стах з дружиною Анною, двоє їхніх дітей: Оксана і Петро, а також Богдан з молодшим братом Любомиром.
Політичні погляди в родині батька і мами Богдана були протилежними. З маминого боку бандерівці, з батькового – комуністи. Мамин брат був один з керівників ОУН в районі. Брат батька був в КПЗУ, учасник Народних зборів, де було проголосовано за приєднання Західної України до союзу.
В 1950 році Богдан Котик закінчив сім класів в Луці і поступив у Дрогобицький електромеханічний технікум, який закінчив з відзнакою в 1954 році. У 1954 році майстер Рівненського механічного заводу. У 1956—1959 роках — інженер-технолог Львівського машинобудівного заводу. З 1956 по 1963 рр навчався на механічному факультеті Львівського політехнічного інституту. У 1961-1963 рр працює другим секретарем Львівського міському комсомолу, а у 1965—1966 року — 2-й секретар Львівського обласного комітету комсомолу. У 1966—1971 роках — 1-й секретар Львівського обласного комітету комсомолу. Член КПРС з 1962 року. У 1971-1974 роках заступник завідуючого відділом оргпартроботи Львівського обкому КПУ.
У 1974—1986 роках — директор Львівського заводу біофізичних приладів Московського науково-виробничого об’єднання «Біофізприлад». У 1986—1989 роках — генеральний директор Львівського виробничого об’єднання «Іскра».
Обраний головою виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів у січні 1989 року. 16 вересня 1989 року вийшов з КПРС. У квітні 1990 року переобраний на посаду голови виконавчого комітету депутатами Львівської міської ради першого демократичного скликання. Перебування у ту пору на посаді голови виконавчого комітету Богдана Котика в значній мірі спричинилося до реалізації еволюційного шляху переходу Львова і України від тоталітаризму до демократії. Він перший серед голів виконавчих комітетів рад народних депутатів обласних центрів УРСР став під синьо-жовтий національний прапор. Першим зініціював ухвалу ради, рішення виконавчого комітету про демонтаж пам’ятника творцю більшовицької імперії. Першим як народний депутат запропонував Верховній Раді проект Закону про місцеве самоврядування. Саме під його керівництва вперше над Ратушею було піднято синьо-жовтий національний прапор. Був ініціатором ухвали міської ради про демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, святкування на вулицях Львова Різдва й походи вертепів, спільне Водохреще на пл. Ринок за участі віруючих усіх релігійних конфесій, заснування міської газети «Ратуша», проведення вулицями міста понад 200-тисяч. маніфестації віруючих УГКЦ з вимогою передачі їй соборів св. Юра й Преображення (завдяки цьому вдалося запобігти запланованому силовими структурами СРСР введенню до Львова військових частин і уникнути кровопролиття). У 1990 році добровільно залишив посаду голови міськвиконкому.
В останні роки свого перебування на посту голови міськвиконкому співпрацював із керівниками Української греко-католицької церкви, допомагаючи їй отримати законне право на здійснення церковних обрядів.
У 1990—1991 роках працював директором Львівського регіонального відділення Українського державного акціонерного товариства «Торговий дім».
Помер 14 серпня 1991 року після серцевого нападу. Менш як двох тижнів не дожив Богдан Котик до доленосного 24 серпня 1991 року, до дня, про який він мріяв, заради якого трудився, в осягненні ідеалів якого вбачав зміст власного життя.
Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський відслужив службу за упокій (Панахиду) народного депутата України Богдана Котика. Прохання провести похорон колишнього мера Львова надійшло від його родини, яка підтвердила, що пан Котик дійсно був греко-католиком, оскільки був хрещений за цим обрядом і завжди вважав себе в серці українцем греко-католиком.
В останні роки свого перебування на посту мера пан Котик співпрацював разом з керівниками Української Греко-католицької Церкви, допомагаючи їй отримати законне право. Прощальне слово виголосив отець Іван Дацько, канцлер Львівської Архиєпархії:
“…Коли так приглянутись життю покійного Богдана, пригадується притча Христова, як Добрий Господар кликав робітників до праці у своєму винограднику. Одного прикликав у перший час, другого у третій, інших у шостий і дев’ятий, а останніх в одинадцятий час. А як прийшов час винагороди, то кожному дав за домовленою заплатою по динарію. І хотя й ті, що працювали цілий день, нарікали, що Христос зрівняв останніх з першими, що несли тягар і спеку дня, то Спаситель відповідає: «Друже, не кривджу тебе… Бери своє та йди! Хочу бо й цьому останньому дати, що й тобі. Хіба невільно мені робити зо своїм, що захочу? Чи око твоє лукаве тому, що я добрий? Так то останні будуть перші, а перші — останні» (Мт. 20, 13-16).
Нині, прощаючи покійного Богдана, можемо ствердити, що його життя у незбагненному Божому промислі було виявом Христової любови і милосердя. Нелегкими були літа його молодости і юности, важкими були обставини, в яких виховувався, виростав і навчався Покійник у роках формації. Не раз, не двічі люди, а то й система заставляли до того, що забувалося про Христа, про його заповіді. Може навіть хотілося собі вмовити, що Бога немає, що його Церква на землі вже не існує, а лиш наше «суєтне тіло» і матеріяльне життя. Та Бог довготерпеливий і многомилостивий, і як поучає апостол народів св. Павло, «досить тобі моєї благодаті, бо моя сила в немочі показується» (2 Кор. 12, 9)
І дійсно, коли вдарила година і прийшов слушний час, і коли з волі Божого повеління на Покійного поставлено високу відповідальність Посадника міста Львова, то Божа сила виявилася у людському безсиллі. Наче зов крови, розбудилася свідомість приналежности до Христової Церкви, бажання справедливости і рівного трактування вірних Греко-католицької Церкви із іншими конфесіями. І так покійний раб Божий Богдан виявив велику відвагу, благорозуміє і смиренномудріє, віддаючи кесареві кесареве, а Богові — Боже. Справді, як цей Христовий виноградар, він заслужив на щедру винагороду Спасителя.
Роки його служіння місту Львову збігатися із великими змінами нашої Батьківщини. І тут Покійний виявив рівновагу духа, спокій душі і високе розуміння християнської справедливости. Останні роки життя Покійного, яке так несподівано перервалося, стало наче великим задоситьучиненням важкого минулого. Тим Покійний здвигнув собі вінець незабутности, бо зрозумів навчання Святої Церкви, що чим більша влада і чим вища відповідальність, то тим вище має бути служіння. Смерть рівняє багатого з бідним, могутнього із безсилим, і кожному з нас у день судний треба буде здати перед Христом свій одвіт…”
Вперше з 1946 року глава Української греко-католицької церкви служив панахиду за урядову особу в місті Львові. На похороні було присутніх близько 50,000 — 60,000 людей.
Похований на 62 полі Личаківського цвинтаря у Львові.
В пам’ять про нього у Львові названо його іменем одну з бічних вулиць Личаківської.
PS. Я в дитинстві дружив з племінником Богдана Котика – Едуардом, сином Любомира. В кінці 60-початку 70 років вони жили в Мурманській області. Діти кожного року приїжджали в Луку і проводили літні канікули в сім’ї Стаха і Анни Коци. Мене тоді дивувало, звідки Едуард, який розмовляв тоді по російськи так багато знає про ОУН і УПА. Навіть коли ми грали “війни” він завжди був бандерівцем, а я змушений був виконувати роль енкаведиста.
Коли ми трохи подорослішали, Едуард розповідав, що про все це він знає від стрийка Богдана, який коли буває в них в гостях, багато з татом розмовляють про національний рух, співають українські повстанські пісні і навіть”Ще не вмерла Україна”. Це була наша таємниця і я мовчав про це аж поки не повстала незалежна Україна. Коли сім’я Любомира переїхала жити у Львів, то за намовою Богдана дітей дали до української школи, хоча вони до цього вчилися в російській.
Не суди і не суджений будеш!